Імплементація Римського статуту в Україні: чого очікувати на практиці

2024 рік став для національного правосуддя України не тільки часом довгоочікуваної ратифікації Римського статуту Міжнародного кримінального суду, а і моментом, коли кримінальне законодавство стало наближатись до підходів міжнародного кримінального права.
З початку збройного конфлікту на території України у 2014 році почались дискусії про те, що Кримінальний кодекс України потребує змін та імплементації найтяжчих міжнародних злочинів до національного законодавства. Не дивлячись на низку законодавчих ініціатив як до повномасштабного вторгнення (законопроєкт № 9438 від 20.12.2018, законопроєкт № 2689 від 27.12.2019), так і після 2022 року (законопроєкт № 7290 від 15.04.2022), найбільшу увагу отримали тільки проєкти, які були пов’язані з процесом ратифікації Римського статуту МКС. 

09.10.2024 року Верховна Рада України прийняла в цілому закон “Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів Україниу зв’язку з ратифікацією Римського статуту Міжнародного кримінального суду та поправок до нього”. Відповідно до публічних ремарок, закон був покликаний адресувати лише найбільші прогалини у кримінальному законодавстві в контексті правосуддя щодо наслідків війни. Зрештою, зміни торкнулись деяких проблемних аспектів і відкрили шлях до ратифікації. У майбутньому варто очікувати більш масштабних змін (наприклад, вже запропонований законопроєкт № 11538 від 02.09.2024). Чи буде це у форматі зміни Розділу ХХ Кримінального кодексу України (далі - КК України), прийняття окремого закону чи вже оновленого кодексу поки невідомо. Ба більше, з аналізу прийнятого закону 11484 зрозуміло, що для повноцінної та якісної імплементації належить запровадити додаткові зміни, а також більш грунтовно опрацювати їхній практичний вплив на розслідування, переслідування та судовий розгляд найтяжчих злочинів. Водночас важливо зрозуміти як правильно застосовувати вже прийняті нововведення.

Злочин агресії та воєнні злочини

Не дивлячись на очікування, статті 437 та 438 КК України не зазнали змін по суті закріплених правопорушень. “Планування, підготовка, розв'язування та ведення агресивної війни” у назві статті перетворилось на “Злочин агресії”, а “Порушення законів та звичаїв війни” тепер відображає “Воєнні злочини”.  Такий підхід є цілком виправданим на фоні більше ніж 140 000 кримінальних проваджень, зареєстрованих за статтею 438 КК України, та 109 фактів за статтею 437 КК України. Зміна закріплених форм вчинення цих злочинів могла призвести до хаосу у роботі органів правосуддя через потребу масово перекваліфіковувати чи закривати вже існуючі провадження. Важко уявити який ресурс може бути потрібний для оперативного прийняття таких рішень та на скільки весь процес міг би паралізувати розслідування, особливо враховуючи те, що збройний конфлікт триває.

Водночас, проблема з формулюванням цих статей залишається, бо проста зміна назв статей не зробила їх ближчими до стандартів міжнародного правосуддя:

• злочин агресії в українському розумінні залишає розширене бачення як самого складу злочину, так і його можливих суб’єктів;
• воєнні злочини закріплені у бланкетній статті, яка відсилає до всіх порушень міжнародного гуманітарного права, а не тільки до грубих порушень як це визначено у Римському статуті МКС. Важливо, щоб зрештою кримінальне законодавство містило положення як про порушення МГП загалом, так і конкретно про воєнні злочини. А назви і вміст цих статей відповідав суті таких порушень, закріпленому у міжнародному праві.

Поряд з цим, обидві статті мають нові формулювання санкцій, які передбачені за їх вчинення. Кримінальні провадження, які вже розглядаються в судах за цими статтями залишаються поза увагою цих змін; їхнє застосування очікується лише у межах майбутніх справ, які будуть передані до суду. Базові засади дії кримінального закону у часі захищають від погіршення стану особи відповідно до нових редакцій закону. 

Геноцид

Зміна статті 442 КК України стала найбільш ризиковою на практиці. За своїм змістом стаття поєднує у собі три злочини: геноцид (частина 1), підбурювання до його вчинення та виготовлення матеріалів із закликами (частина 2). У першому випадку кримінальні провадження за такими фактами тривають на стадії досудового розслідування, а суди лише готуються приймати їх до розгляду та формувати власні підходи до оцінки дій, тож зміна об’єктивної сторони злочину лише дозволить рухатись у таких справах у межах рамки міжнародних стандартів. 

Водночас, найбільший ризик після зміни виникає з частиною 2 статті 442 КК України. Нова редакція статті вже вказує не тільки на “прямі заклики”, а й на їх “публічність” та спеціальну мету вчинення дій. У порівнянні з попередньою версією, нова звужує підхід до розуміння цього злочину. Тим самим частина дій, які охоплювались частиною 2 статті 442 КК України, після вступу в силу імплементаційного закону декриміналізується. 

Хоча таке формулювання більшою мірою відповідає визначенню злочину підбурювання до геноциду у міжнародному праві, в таких умовах необхідно знайти відповідь на питання: що робити з кримінальними провадженнями, зареєстрованими за такою статтею, та вже винесеними вироками. Загальні правила дії КК України у часі у випадку пом’якшення відповідальності стверджують, що нова норма може застосовуватись ретроспективно. Фокус триваючих розслідувань має враховувати вимоги нової редакції статті. Та у разі відсутності складу злочину такі провадження необхідно закривати. Але відкритим питанням залишається те, яка буде доля вже винесених вироків. 

Злочини проти людяності

Стаття 442-1 КК України є довгоочікуваною новелою для національного законодавства. До цього моменту не було альтернативної статті кодексу, яка б дозволила фіксувати та розслідувати злочини проти людяності в Україні. 

З початком збройного конфлікту на території України у 2014 році та попереднього розслідування Офісу Прокурора Міжнародного кримінального суду по ситуації в Україні піднімались питання щодо ймовірного вчинення злочинів проти людяності. Тривалий час їх відсутність у КК України була прогалиною, яку представники системи правосуддя не заперечували. Ця позиція була аргументом до того, що Україна не має можливості у повній мірі здійснювати правосуддя щодо наслідків збройного конфлікту, та одна з небагатьох звучала у публічних дискусіях.

Але тепер, злочини проти людяності є новелою, яка має знайти своє місце у підходах до оцінки наслідків триваючої війни у практиці кримінальних проваджень. З огляду на положення прийнятого закону, загальні положення КК України та норми Конституції України наразі є ризик, щостаття 442-1 не може застосовуватись ретроактивно, а не лише щодо подій, що мали місце після 24.10.2024 року. Це питання є актуальним й до решти нововведень закону та потенційних змін, що націлені на приведення українського законодавства у відповідність з Римським статутом, іншими нормами МГП та МКП. Ретроактивність, звісно, підвищила б здатність національної системи забезпечувати правосуддя щодо найтяжчих злочинів. Однак важливо мати чітке юридичне підґрунтя застосування цього принципу, яке відповідає нормам українського та міжнародного права.

У результаті виходить ситуація, коли у такому вигляді нова стаття не стане дієвим допоміжним інструментом на практиці. Більше ніж 10 років триваючого збройного конфлікту все одно випадають з призми злочинів проти людяності для системи правосуддя України. Враховуючи акцент на масштаб та системність діянь, які можуть переслідуватись за цією статтею, буде складно побудувати правову позицію у кримінальному провадженні не беручи до уваги вже вчинені порушення. Окремі діяння, такі як затримання цивільних чи жорстоке поводження з ними, проявлялись як на території окупованого Криму, Донбасу, а після 2022 року і на інших територіях під контролем РФ. За цей період прослідковуються патерни, які будувались та повторювались протягом тривалого часу на різних територіях, які ймовірно можна розглядати у межах кваліфікації злочинів проти людяності. Але зараз у межах національної системи правосуддя неможливо буде застосувати такий підхід. 

Командна відповідальність  

Концепція відповідальності командирів за вчинення злочинів їх підлеглими в умовах збройного конфлікту залишалась предметом багатьох професійних дискусій після повномасштабного вторгнення РФ на територію України. Не дивлячись на пропозиції кваліфікації цих дій у межах “інших порушень законів та звичаїв війни” за частиною 1 статті 438 КК України чи правилами співучасті, у практиці кримінальних проваджень ці креативні підходи не знайшли свого втілення.

Якщо розглядати форми вчинення найтяжчих міжнародних злочинів за Римським статутом МКС (статті 25, 27, 28), то командна відповідальність є лише однією з цього переліку. З однієї сторони, включення цього положення до КК України дозволить залишити позаду правові позиції, за якими дії військових командирів кваліфікувались як пособників, щоб мати можливість притягнути їх до відповідальності. Але з іншої сторони - не є гарантією, що цю форму вчинення злочину буде легко застосувати на практиці.

Фактично, норми цієї статті посилюють відповідальність окремих суб’єктів злочинів, змінюючи та розширюючи підходи кримінального законодавства. Якщо виходити тільки з положень КК України, то реалізувати командну відповідальність на практиці у провадженнях знову ж можна буде тільки щодо злочинів, вчинених після 24.10.2024 року, після вступу імплементаційного закону в силу. 

Але слід враховувати, що первинна норма про відповідальність командирів закріплена у статті 87 Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12.08.1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів від 08.06.1977 року (Протокол І). Сам Протокол І є чинним для України з 1990 року, та відповідно є частиною національного законодавства. Це означає, що хоч ця норма і була обов’язковою для застосування в Україні, протягом всіх цих років не була імплементована до національного законодавства. Такий підхід дає підстави говорити про ретроспективне застосування цього положення до всіх злочинів, вчинених в умовах збройного конфлікту на території України з 2014 року. 

Універсальна юрисдикція

Не менш дискусійним нововведенням є редакція статті 8 КК України, яка закріплює принцип універсальної юрисдикції. Хоча сама Україна після 2022 року активно комунікує з іншими державами, які відкрили національні провадження на основі цього принципу щодо наслідків збройного конфлікту, для кримінального правосуддя цей концепт є новинкою. В українському варіанті універсальна юрисдикція обмежена можливістю переслідувати тих іноземців та осіб без громадянства, які знаходяться на території України. Водночас унікальним формулювання цього принципу робить і те, що серед злочинів, за вчинення яких можна здійснювати переслідування (статті 437 - 439, 442, 442-1 КК України), зазначено злочин агресії за статтею 437 КК України. 

Хоча рішення про включення принципу універсальної юрисдикції до системи правосуддя України є важливим кроком у напрямку міжнародної співпраці та забезпечення ефективного міжнародного правосуддя, навряд можна розраховувати, що у найближчому майбутньому його буде реалізовано. На цей час національна система перевантажена кримінальними провадженням щодо наслідків збройного конфлікту. Певний досвід та інфраструктура для такої роботи вже напрацьовані, але все ще продовжують розвиватись. Фактично, ресурсу, який можна спрямувати на дослідження фактів найтяжчих міжнародних злочинів, вчинених на території інших держав, немає. Поряд з цим, цей принцип залишається декларативним, оскільки механізм його реалізації не передбачено у Кримінальному процесуальному кодексі України. 

Прийняття закону про імплементацію Римського статуту МКС до національного законодавства України стало довгоочікуваним рішенням, як і сама ратифікація Статуту. Не дивлячись на існування різних ініціатив, обговорення позицій, можливих ризиків та рішень, прийнятий закон є втіленням мінімального втручання у законодавство. Його норми, з однієї сторони, сфокусувались на основних прогалинах, які існували у КК України у порівнянні з міжнародними стандартами, а з іншої - створили практичні виклики для його реалізації. Зокрема, прийняті зміни до частини 2 статті 442 КК України показують, яка ситуація може виникнути з визначенням злочину агресії чи воєнних злочинів у разі їх редагування. 

У той час коли КК України став основним фокусом для здійснення імплементації норм Римського статуту, положення КПК України залишились поза увагою. Прийняті зміни до цього кодексу обмежились редакційними правками у частині посилання на статті КК України, що стосуються найтяжчих міжнародних злочинів. 
Імплементація стандартів міжнародного права до національного законодавства України потребує системного підходу, який буде враховувати поточну практику кримінальних проваджень та мінімізувати ризики для триваючих розслідувань.

Більш детально із станом національної правової системи України, існуючими викликами та запропонованими рекомендаціями для їх вирішення можна ознайомитись у нашому дослідженні.