Helsinki+50 та незаконне утримання співробітників ОБСЄ: рефлексія

31 липня відбулася Конференція «Helsinkiі+50», присвячена 50-річчю Гельсінського Заключного акту – основоположного документа для ОБСЄ.

Для Маргарити Шабанової ця подія стала ще одним кроком у безперервній боротьбі за звільнення її чоловіка, Дмитра Шабанова, а також Максима Петрова та Вадима Голди – співробітників ОБСЄ, які були незаконно затримані та притягнуті до кримінальної відповідальності Російською Федерацією.

Маргарита відвідала захід разом з юристкою УЛАГ (Українська Гельсінська група з прав людини) Євгенією Капалкіною, яка представляє інтереси родин Дмитра та Максима. Вони взяли участь у кількох зустрічах з адвокації, зокрема в двосторонніх розмовах з представниками Великої Британії, Ірландії та Швейцарії, організованих Центром прав людини ZMINA.

Незадовго до Конференції «Helsinki+50» ми оприлюднили спільну заяву від громадських організацій із закликом домогтися негайного звільнення співробітників ОБСЄ. Маргарита та Євгенія привезли її до Гельсінкі та закликали стейкхолдерів до відчутних дій. Під час паралельного заходу, організованого ZMINA та Медійною ініціативою за права людини, Маргарита взяла слово, щоб озвучити меседжі із заяви та закликати аудиторію з понад 100 осіб надати пріоритет цьому питанню.

Завдяки їхнім діям, підтримці колег із громадських організацій та відданості окремих стейкхолдерів, звільнення Дмитра, Максима та Вадима, безумовно, було де-факто включено до порядку денного заходу. Генеральний секретар ОБСЄ Ферідун Г. Сінірліоглу та Міністр закордонних справ України Андрій Сибіга обговорили їх під час двосторонньої зустрічі, а також згадали у своїх індивідуальних заявах та коментарях.

Водночас, чого досі бракує, так це чіткості щодо подальших кроків для втілення цього зобов'язання в життя. Протягом років, що минули з моменту захоплення українських співробітників ОБСЄ у квітні 2022 року, їхні родини доклали величезних зусиль, щоб привернути увагу посадових осіб ОБСЄ, держав-учасниць, української влади та ширшої міжнародної спільноти до їхнього скрутного становища. На жаль, реакція, особливо на початку, хоч і підтримала, але була спорадичною та здебільшого реактивною, з невеликою кількістю суттєвих подальших кроків.

Без шкоди для будь-яких дій, які можуть відбуватися за зачиненими дверима, родини не отримують адекватної інформації про події. Ця відсутність комунікації породжує недовіру та відчуття бездіяльності, особливо з огляду на те, що минуло понад три роки з моменту захоплення їхніх близьких.

Для родин кожен день без новин – це день агонії. Матері, діти, дружини та друзі продовжують жити в страху за безпеку та виживання утримуваних осіб. Залишаються обґрунтовані побоювання, що їх тримають в умовах, які можуть прирівнюватися до жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження, з мінімальним або повним відсутністю доступу до адвоката, медичної допомоги чи навіть підтвердження того, що вони живі.

Це не означає, що вони не бачать таких зусиль, коли ті докладаються. Насправді, родини та близькі, а також їхні юристи дуже уважно стежать за кожним оновленням. Як сказала Маргарита в коментарі для статті Стефані Ліхтенштейн для Associated Press: «Щоранку я прокидаюся з надією, що сьогодні все буде інакше, що сьогодні я почую, що мій Діма на волі», – сказала вона. «На жаль, дні тягнуться, і нічого не змінюється. Очікування, невідомість, нескінченна надія, що повільно перетворюється на тихий відчай».

У березні 2025 року Генеральний секретар ОБСЄ Ферідун Г. Сінірліоглу відвідав Москву і мав зустріч з міністром закордонних справ Росії Лавровим, під час якої було порушено питання про триваюче позбавлення волі Дмитра Шабанова, Максима Петрова та Вадима Голди. Пізніше того ж місяця стало відомо, що Дмитра було депортовано до Омська, а 31 липня 2025 року повідомили, що Максима депортували до Челябінська – за тисячі кілометрів від окупованої Луганської області.

Звільнення захищених осіб було одним з найбільших викликів війни Росії проти України, що вимагає системної відповіді, заснованої на міжнародному гуманітарному праві. Пошук комплексного механізму йде рука об руку з невідкладною боротьбою за повернення окремих цивільних осіб, які перебувають у полоні. Обидва напрямки вимагають сильних, послідовних дипломатичних та правових дій з боку держав та міжнародних організацій.

Цілком логічно було б очікувати, що ОБСЄ та її держави-учасниці стануть на чолі цих зусиль. Проте, з огляду на темпи та підхід протягом останніх трьох років, родини навряд чи можна звинувачувати в їхньому зростаючому розчаруванні у готовності та спроможності організації дотримуватися обов'язку піклування, який вона несе перед власним персоналом.

Нещодавно було оголошено про ще один можливий обмін військовополоненими, який також може включати цивільних осіб, що дає проблиск надії, але також підкреслює нагальну потребу в конкретних діях. ОБСЄ та її держави-учасниці повинні безпосередньо взаємодіяти з вищим українським керівництвом, щоб забезпечити включення Максима, Дмитра та Вадима до списку на повернення, одночасно посилюючи тиск на Росію з метою їх звільнення.

Має бути чітке та публічне зобов'язання від конкретних стейкхолдерів, що забезпечення їхнього звільнення є їхнім особистим завданням. Без такої відповідальності існує реальний ризик того, що співробітники ОБСЄ залишаться в підвішеному стані — ситуації, коли всі висловлюють занепокоєння, але ніхто не забезпечує вжиття заходів, оскільки відповідальність перекладається з одного на іншого серед тих самих акторів, які повинні забезпечити їхнє звільнення.

Це не тільки питання життя цих трьох осіб, але й вирішальний тест на довіру до ОБСЄ. Зі зростанням обговорень про можливе припинення вогню, організація розглядається як потенційний варіант для моніторингового механізму. Коли представників запитали про це, вони заявили, що «будь-яка формальна роль буде надана через консенсусне рішення всіх 57 держав-учасниць» і що «ми маємо інструменти, досвід (зокрема через вже закриту Спеціальну моніторингову місію в Україні) та експертизу, щоб відігравати роль у підтримці миру».

Такі амбіції можна сприймати серйозно лише в тому випадку, якщо співробітників ОБСЄ буде звільнено. В іншому випадку, як можна поважати мандат механізму, вважати його персонал захищеним, а його роль ефективно виконувати? Це питання є актуальним не лише для ОБСЄ, а й для будь-якої ініціативи, яка може бути розроблена та розгорнута в Україні.На Конференції «Helsinki+50» багато хто закликав не лише до підтвердження принципів Гельсінського Заключного акта, а й до переосмислення того, як їх дотримуватися. Зміна підходу, поєднана з ще більш рішучим та ефективним прагненням забезпечити звільнення Дмитра Шабанова, Максима Петрова та Вадима Голди – разом з рішучими зусиллями зі звільнення всіх незаконно затриманих осіб – є і відправною точкою, і передумовою для досягнення цієї мети.