Два роки з моменту повномасштабного вторгнення: проміжні підсумки для правосуддя та відповідальності

Почався третій рік повномасштабного вторгнення, майже 10 років з початку збройного конфлікту в Криму та на сході України. Слушний привід підбити проміжні підсумки для правосуддя та відповідальності.

Трагічна війна в Україні активізувала світову реакцію на проблеми правосуддя. Забезпечення правосуддя та відповідальності нарешті увійшло до топ-3 питань порядку денного світових політичних лідерів та парламентарів. Було започатковано багато ініціатив (JIT, ACA, DIalogue Group, The Group of Friends of Accountability тощо), українській владі надається регулярна технічна допомога, МКС розпочав розслідування. І все ж:

• Національне законодавство не гармонізоване з МГП і МКП. Ніхто не очікує на розгляд відповідних законопроєктів у Верховній Раді, точно не найближчим часом. Ратифікація Римського статуту – питання, що “може зачекати”
• Офіс Генерального прокурора дотепер не визначив та не озвучив свої пріоритети щодо переслідування найтяжчих злочинів. Немає ясності, як влада збирається забезпечити ефективне розслідування понад 120 000 зареєстрованих епізодів з лютого 2022 року;
• Україна не має впровадженого ефективного законодавства про захист постраждалих та свідків в умовах збройного конфлікту збройного конфлікту;
• Більшість розслідувань, розпочатих у третіх державах за принципом універсальної юрисдикції, є структурними розслідуваннями, тобто вони обмежуються збиранням доказів. Країни неохоче відкривають індивідуальні розслідування, якщо жертви або злочинці не є громадянами цих держав, зокрема з огляду на обмеженість власної спроможності;
• Розслідування ймовірних злочинів, вчинених до повномасштабного вторгнення, фактично залишаються не пріоритетом для України та МКС;
• Злочин агресії досі вважається єдиною реальною “прогалиною у відповідальності”, незважаючи на всі ті факти, що вказують на прогалини у переслідуванні інших найтяжчих злочинів. Публічна риторика щодо створення спеціального трибуналу обмежується лише злочином агресії та небажанням розглядати більш ґрунтовне і засноване на справжніх потребах рішення.

Україна і світ зможуть забезпечити реальне правосуддя для жертв цієї війни, лише якщо їхні рішення будуть більш сталими, впорядкованими, краще скоординованими і більш ефективними з точки зору використання ресурсів. Голос громадянського суспільства не має бути відсунутий в сторону. Для цього питання, маємо в пріоритетному порядку адресувати питання, зазначені вище, після чого нам належить перейти до цілої низки кроків задля реалізації цих рішень.

Крім того, оскільки The Core Group (група країн, що підтримують створення спецтрибуналу) наразі розглядає гібридний варіант створення спеціалізованого трибуналу як основний, дуже важливо, щоб юрисдикція трибуналу включала не лише злочини агресії, але всі найтяжчі злочини: воєнні злочини, злочини проти людяності та геноцид. До того ж, такий суд повинен мати не лише регіональну, але й міжнародну підтримку. Тільки тоді у жертв злочинів війни Росії проти України може з’явитися надія на те, що їхні страждання не були марними.