Правосуддя та судова реформа в контексті війни Росії проти України

Як змінюється роль юриста в умовах війни? Чи можливо виступати за внутрішні реформи в країні, яка зазнає масових людських втрат, руйнування ключової інфраструктури та вимушеного переселення мільйонів людей?

Стівен Метьюз, старший консультант з питань ЗМІ та комунікацій Європейського центру з захисту прав людини (EHRAC), поспілкувався з Надією Волковою, засновницею та директоркою Української юридичної консультативної групи (ULAG).

«Я розмовляю по телефону з Надією Волковою. Вона перебуває у своїй квартирі в Києві. Зараз кінець лютого, і протягом останніх 36 годин Росія продовжує обстрілювати Україну ракетами та дронами. Протягом довгої української зими Росія знову націлилася на інфраструктуру України, залишивши мільйони людей без опалення, електроенергії та води». 

Минуло чотири роки з того часу, як Росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну. Як ви тримаєтеся?

Так, ця зима була особливо складною. Це важко в тому сенсі, що, як юристи, велика частина нашої роботи є інтелектуальною, але ми працюємо в умовах, коли на першому місці стоять фізична безпека, захист і виживання. Це дійсно впливає на ваші інтелектуальні здібності та можливості.

Холод і виснаження — не єдині виклики. Спектр зареєстрованих злочинів і порушень вимагає надзвичайної стійкості від тих, хто працює з жертвами.

Це довгий список (злочинів), але в цьому сенсі він не надто відрізняється від того, що ми мали до повномасштабного вторгнення.

З 2014 року Україна була для Росії полігоном для випробувань. З початком повномасштабного вторгнення вони просто поширили ті самі злочини, які скоювали раніше, на більшу територію. Гадаю, до списку додалася фільтрація, але депортації цивільного населення, дітей, у нас були й раніше. Депортації були постійним явищем… так само як і вбивства, тортури, затримання.

Серйозне сексуальне та гендерне насильство скоювалося й до повномасштабного вторгнення, просто про це не говорили.

Кількість справ, мабуть, зросла. Чи довелося вам частіше визначати пріоритети?

Так, нам довелося почати визначати пріоритети, інакше ми б просто потонули.

Більшість із нас раніше працювали в іншій організації. Коли ми заснували ULAG у 2018 році, ми продовжили працювати над справами, які розпочали там. Більшість із них стосуються військовополонених, цивільних осіб, яких затримували та катували або сепаратисти (де-факто режими в Луганську та Донецьку, що підтримуються Росією), або російські війська.

Після повномасштабного вторгнення ми намагалися з’ясувати, де – окрім представлення інтересів жертв – ми також могли б розбудувати потенціал системи, органів влади, щоб вони могли ефективніше розслідувати ці справи.

Ми змушені обмежувати кількість справ, які беремо до розгляду щороку, оскільки працюємо в дуже складних умовах безпеки. Це водночас і велика відповідальність, і великий ризик. 

Робота Надії у сфері прав людини та міжнародного кримінального права почалася не в 2022 чи 2014 році. Після перебування в Лондоні, зокрема в EHRAC, вона повернулася до України у 2013 році.

Україна все ще переживала наслідки розпаду СРСР. Ми намагалися позбутися старих звичаїв, але це було важко.

Було питання незалежності, питання стратегічного планування та використання стратегічних підходів до розслідувань.

Потрібні були системні зміни. І я не думаю, що в Україні були потрібні люди, які б могли успішно керувати цим процесом. У системі працювали прогресивні уми, але загалом нею керували представники старих порядків. Нам, безперечно, потрібна була свіжа кров. Нам потрібен був каталізатор.

У листопаді 2013 року Президент України Віктор Янукович, який був непопулярним через звинувачення у корупції та дедалі більш авторитарний стиль правління, піддався тиску з боку Росії та відмовився від угоди, спрямованої на зміцнення звʼязків між Україною та ЄС. Його рішення спричинило тримісячні масові протести, відомі як Майдан.

Майдан багато в чому був схожий на зіткнення старого та нового поколінь. І саме в цьому плані він дав початок усім великим змінам, зокрема в судовій системі та системні правосуддя.

Зрештою, у лютому 2014 Янукович втік з України за допомогою російський військ. Подальша окупація та анексія Криму, а також її підтримка сепаратистів на Донбасі можуть розглядатися як пряма реакція на події на Майдані та прагнення українців до зближення з Європою.

Окрім того, що дії Росії спровокували гуманітарну кризу, вони також гостро висвітлили низку правових проблем.

Багато інцидентів та злочинів, що відбувалися з 2014 року, цілком можна класифікувати як міжнародні злочини, але знання міжнародного права в українській правовій системі були практично відсутні. Прокурори та слідчі, можливо, й мали дуже поверхневе уявлення про основні поняття міжнародного права, але це не було їхньою основною спеціалізацією. Система в Україні була дуже закритою і дуже обмеженою.

Вам довелося балансувати між необхідністю реформ та кризою на сході. Чи вдалося зберегти імпульс для внутрішніх правових реформ, чи вас одразу ж залучили до розгляду злочинів, пов’язаних з конфліктом, та інших питань у Криму та на Донбасі?

Ну, ми завжди розглядали ці дві речі як паралельні процеси, один випливає з іншого.

Після лютого 2014 року ми зосередилися переважно на Донбасі.

З юридичної точки зору ситуація в Криму була більш однозначною. Це була анексія та окупація. Щодо Донбасу ситуація була набагато заплутанішою. На міжнародному та внутрішньому рівнях точилися дискусії — чи був це міжнародний конфлікт, неміжнародний чи змішаний? І це спричинило труднощі з класифікацією злочинів. Отже, саме на Донбас ми мали спрямувати свою увагу.

Тож ми почали працювати над конкретними справами, порушеннями прав людини та злочинами. Коли ми виявляли порушення, ми аналізували обставини, контекст, а потім те, як внутрішня система проводила розслідування. І ми побачили таку тенденцію, що внутрішня система не дуже добре справлялася з цими справами, оскільки їй бракувало ключових елементів, починаючи з відповідного законодавства — не лише матеріального, а й нормативних стандартів. Також слідчі та прокурори не мали достатніх знань про те, як розслідувати ці злочини. Тому ми почали працювати над реформами, виступаючи за зміни на законодавчому рівні. Водночас ми намагалися надати цим питанням більш глобального виміру. Отже, одночасно відбувався цілий коктейль різних процесів.

Ви згадали, що ситуація на Донбасі була юридично складнішою.

Так, найбільшим викликом там було довести зв’язок між сепаратистськими режимами та Росією, продемонструвати залежність сепаратистів від російської підтримки. Ці регіони історично перебували під значним впливом Росії. Вони розташовані поблизу кордону. Вони завжди були своєрідною сферою впливу російськомовного населення. Тож ситуація там була складною. Вона завжди була складною. І ця складність перетворилася також на юридичні виклики.

Не було міжнародної інституції, яка б взяла на себе відповідальність сказати: «Ось з яким типом конфлікту ми маємо тут справу». Організація Об’єднаних Націй або Міжнародний комітет Червоного Хреста (МКЧХ) могли б зробити таку оцінку, але вони цього не зробили. Міжнародний кримінальний суд (МКС) довго зволікав.

Вони формулювали це дуже обережно. МКС зробив попередню оцінку — це міжнародний збройний конфлікт, що відбувається паралельно з неміжнародним збройним конфліктом. Подібну формулювання використовував і МКЧХ. До повномасштабного вторгнення ситуація не була однозначною.

Ми довго з цим боролися, адже це визначення впливало на те, як ми класифікували злочини. А ситуація ще більше заплуталася через те, що — на внутрішньому рівні — Україна також відмовлялася називати це збройним конфліктом. Вони називали це всіма іншими можливими словами — це була «антитерористична операція», приблизно так само, як Росія описувала повномасштабне вторгнення, — чим завгодно, тільки не війною.

Що стояло за цією відмовою? Чи було для України проблематично класифікувати це як війну з огляду на наслідки такого кроку?

Вони казали, що якщо ми назвемо це збройним конфліктом, це означатиме, що Україна також є стороною цього збройного конфлікту, а це означатиме, що Україна також нестиме відповідальність. Тоді, наприклад, якщо б українці порушили міжнародне гуманітарне право або міжнародне кримінальне право, їх би притягнули до відповідальності. Це також було причиною того, що Україна стільки років зволікала з ратифікацією (Римського статуту).

Україна могла вчинити інакше. Люди, які приймали рішення, мали обмежене розуміння міжнародного права та міжнародного кримінального права і того, як використовувати їх на нашу користь».

Після повномасштабного вторгнення Росії організація ULAG сприяла створенню коаліції «Ukraine 5AM» — об’єднання майже 50 громадських організацій, які об’єдналися з метою «захисту жертв російської збройної агресії в Україні та… притягнення до відповідальності вищого керівництва Російської Федерації та безпосередніх виконавців воєнних злочинів і злочинів проти людяності.

ULAG продовжує вести судові справи щодо злочинів та порушень. У липні 2025 року Група опублікувала «Оцінку потреб системи правосуддя України: забезпечення ефективного правосуддя для жертв та тих, хто вижив у збройному конфлікті». Вона продовжує виступати на міжнародному рівні за посилення відповідальності.

Наразі Україна ратифікувала Римський статут. Чи досягли ми прогресу щодо міжнародних структур, необхідних для забезпечення відповідальності? На якому етапі ми перебуваємо?

Ніхто не розуміє, на якому етапі ми перебуваємо. Щодо кримінального права, Міжнародний кримінальний суд зараз стикається з екзистенційними викликами. Тож ніхто насправді не має чіткого уявлення про те, що відбувається. І це не просто викликає розчарування, у певному сенсі це трагічно, оскільки МКС створений — або принаймні передбачалося, що він буде створений — саме для такого типу справ і злочинців такого калібру. І, схоже, це нікуди не веде.

Отже, якими є шляхи до притягнення до відповідальності? На що можуть розраховувати жертви? І чи є щось, що міжнародна система могла б робити, але не робить?

Це питання на мільйон доларів. І саме його ми постійно намагаємося дослідити та знайти на нього відповідь.

Я вважаю, що у нас насправді є величезна проблема з глобальною системою правосуддя.

Все стає дедалі більш фрагментованим. Світ намагався відійти від таких рішень, як спеціальні трибунали, але, боюся, це буде той шлях, яким нам доведеться йти тепер, коли вони створили Спеціальний трибунал щодо злочину агресії проти України. На жаль, цей процес буде обмежений злочином агресії і, найімовірніше, не буде таким ефективним, як міг би бути.

Я вважаю, що інший шлях полягає у зміцненні національної системи, підтримці її міжнародним елементом, по суті, вбудовуючи його у національну систему. Тоді можна розбудовувати потенціал національної системи і з часом поступово відмовлятися від міжнародного елементу, як це зробили в Боснії.

Отже, якщо говорити в глобальному масштабі, я вважаю, що є різні підходи та засвоєні уроки, які ми можемо перейняти.Ми можемо проявляти креативність, але, на мою думку, до кожної ситуації потрібно підходити індивідуально. Те, що може спрацювати в Україні, не спрацює в Сирії. Треба дивитися на те, що відбувається на місцях (у кожній країні), які конкретні виклики стоять перед нею, яким є політичний клімат, і — виходячи з усіх цих факторів — вирішувати, що може спрацювати в кожній конфліктній ситуації.

Ви працювали з партнерами, зокрема з EHRAC, щоб поглибити розуміння міжнародних механізмів. Чого вдалося досягти і що ще залишається зробити?

ULAG надзвичайно пощастило з партнерськими відносинами, які ми налагодили протягом багатьох років. Міжнародні партнери, з якими ми співпрацюємо, стали для нас великим джерелом підтримки та натхнення. Вони відіграли важливу роль у обміні досвідом у судових процесах щодо міжнародних злочинів та передачі своїх знань і навичок у сфері адвокації змін. EHRAC займає особливе місце в наших серцях – це один із найдавніших партнерів ULAG, який допоміг нам розвинути наші можливості у веденні складних справ, використовуючи креативні та інноваційні підходи на практичному рівні. Наше партнерство довело – у практичному сенсі – що під час навчання веденню справ про порушення прав людини найефективнішим способом є поєднання експертних знань та досвіду щодо правових стандартів і судової практики зі знанням відповідного контексту та обставин, за яких відбулося порушення. І це відкриття стало фундаментальним для розширення нашої діяльності з іншими партнерами. Зараз це також, здається, підхід, який використовують вітчизняні органи влади». 

Повернемося до людей, які знаходяться в центрі всього цього, – до жертв та тих, хто вижив.

На початку нашої розмови ви сказали, що намагаєтеся мислити на інтелектуальному рівні, але водночас дбаєте про свої базові потреби. І навколо вас ваші співвітчизники також намагаються задовольнити свої базові потреби — зберегти безпеку, не замерзнути, дістати їжу та все інше. Можливо, на це питання важко відповісти, але чи є справедливість у цьому контексті тим, про що думають люди в Україні?

Я маю на увазі, що це… це складне питання, на яке важко відповісти в тому сенсі, що я можу керуватися лише тим, що чую і що розумію, коли розмовляю з жертвами та тими, хто вижив. Вони є нашим компасом. І з одного боку, вони неймовірно мотивовані, вони хочуть бути частиною процесу і хочуть бачити, як справедливість буде відновлена.

Вони мають дуже конкретне і чітке уявлення про те, як виглядає справедливість для них. Але водночас існує велика недовіра та розчарування в існуючу систему. Це чинить значний тиск на міжнародні інституції, щоб вони досягли результатів, і тому ми маємо чітко розуміти, чого ми можемо досягти, а чого не можемо через міжнародні судові процеси.

Це майже так, ніби ми є фільтром — щоправда, не надто ефективним — між жертвами та інституціями. До нас не приїжджають представники МКС, щоб сказати: «Гаразд, ось наші обмеження, і ось що ми можемо для вас зробити». Ми мусимо надавати цю інформацію, але часто жертви нам не довіряють. Вони нам не вірять. Вони вважають, що те, що ми їм розповідаємо, — це наше суб’єктивне розуміння та інтерпретація того, що відбувається, і тому все знову заплутується.

Оскільки конфлікт із Росією вступає у тринадцятий рік, Надія каже, що вона досі черпає сили у своїй «неймовірно відданій» команді.

Їх рухають більш важливі речі… Це хаос і руйнування, але водночас, коли все розвалюється, з’являється можливість побудувати щось нове і потужніше.

Як тільки це вікно можливостей закриється, його більше не буде. Тому ми намагаємося діяти, поки це вікно ще відкрите.