Лакмусовий папірець системи правосуддя: чого нас учить перша справа проти російського військового?

Офіс генерального прокурора постійно оновлює статистику за результатами зафіксованих порушень, а також заочно повідомляє російським військовим та посадовцям про підозру. Проте саме справи щодо затриманих військовополонених мають найкращі перспективи в контексті притягнення винних до відповідальності. Наразі Україна має свіжий приклад такої справи. Утім, на думку аналітиків Ukrainian Legal Advisory Group, її розслідування і судовий процес змушують ставити під сумнів компетентність та спроможність сторін у належний спосіб розглядати порушення законів та звичаїв війни. Що спричинило такі сумніви, читайте в матеріалі.

23 травня 2022 року до довічного ув’язнення засудили Вадима Шишимаріна – російського військового, командира відділення військової частини 32010 4 танкової кантемирівської дивізії Московської області. Його визнали винним у порушенні законів та звичаїв війни, поєднаному з умисним убивством за ч. 2 ст. 438 КК України.

На противагу поширеній думці це не перший процес над російським військовим за злочини, скоєні на території України. Починаючи з 2014 року українські суди вже ухвалювали вироки російським військовим за ведення агресивної війни на території України за статтею 437 КК України. Факти скоєння воєнних злочинів також розглядалися національними судами України в заочному порядку та один вирок було ухвалено щодо безпосередньо затриманої особи. Унікальність цього випадку полягає в тому, що суд досліджує факт злочину, скоєного після 24 лютого 2022 року.

Обвинувачений має статус військовополоненого, який захищає від судового переслідування в Україні, відповідно до Конвенції про поводження з військовополоненими. Однак такий захист не поширюється на факти скоєння воєнних злочинів. Саме тому цей процес став можливим.

На перший погляд, ця новина – тріумф правосуддя. Однак справжнє правосуддя виявляється не лише в самому вироку, але й у впевненості щодо його справедливості та законності.

Розгляд воєнного злочину має відбуватися відповідно до норм міжнародного гуманітарного та кримінального права (МГП та МКП). І стаття 438 ККУ відсилає саме до них. На жаль, цей судовий розгляд змусив поставити під сумнів компетентність і спроможність сторін процесу в належний спосіб розглянути факт порушення законів та звичаїв війни.

Таке враження зумовлене одразу декількома питаннями, перелічимо їх нижче. 

1. Дотепер органам правосуддя бракує розуміння теми воєнних злочинів,їхні представники й досі скептично ставляться до МГП та МКП у своїй роботі. Після восьми років конфлікту правоохоронні органи, прокуратура та суди все ще потребують ґрунтовного і систематичного професійного навчання. З огляду на масив справ, що розглядатимуться, готувати спеціалістів необхідно якомога швидше. Це насамперед залежить від волі держави та відповідальних органів влади. Сьогодні є досить можливостей та експертів, які готові долучитися до навчання, а представники громадянського суспільства неодноразово ініціювали такі процеси.

У структурі Офісу генпрокурора існує профільний Департамент нагляду  у кримінальних провадженнях щодо злочинів, вчинених в умовах збройного конфлікту. Його представники мають порівняно великий досвід роботи із такими видами злочинів. Тому особливо неочікуваним було побачити, що прокурори, які підтримували обвинувачення проти Шишимаріна, не мають жодного відношення до департаменту, який спеціалізується на цій категорії справ.

2. Не досить уваги приділено визначенню системи командування (chain of command) – хто саме віддавав наказ убити цивільних. Утім, дослідження ролі військових командирів у скоєнні воєнних злочинів є необхідним кроком для подальшого притягнення їх до відповідальності. Стаття 438 ККУ охоплює “віддання наказу” як форму скоєння злочину. Проте, хоча це питання і було порушене під час засідання, воно досить швидко перестало бути предметом обговорення.

3. Весь процес розслідування зайняв близько місяця. Це надзвичайно високий темп, однак він не гарантує, а може й ставити під сумнів якість розгляду справи, на яку розраховують як у країні, так і в міжнародній спільноті. На таку швидкість насамперед впливає поведінка сторін. Наприклад, коли сторона захисту, судячи з усього, ще й надана державою, відмовляється від проведення допиту деяких свідків задля пришвидшення розгляду справи. Все це викликає питання щодо повноти дослідження та всесторонності судового розгляду, а також забезпечення права обвинуваченого на справедливий суд. Зокрема – щодо обґрунтування його тримання під вартою.

4. Справа втратила декілька потенційних свідків-військовополонених, оскільки їх до цього обміняли на українських військових. Це свідчить про те, що правосуддя взаємопов’язане з іншими процесами, які відбуваються в умовах конфлікту. І влада повинна їх ураховувати, коли ухвалює рішення щодо, наприклад, визначення обмінного фонду або суб’єктів переслідування за злочини, які вчиняються під час війни.

Кількість справ проти затриманих військовополонених під час цієї фази конфлікту лише зростатиме з часом. Про це свідчать повідомлення про підозру, які активно публікуються на офіційних сторінках Офісу генерального прокурора. Проте запит на швидке правосуддя чи інші мотиви не мають задовольнятися коштом його якості. Інакше ризикуємо створити ілюзію відправлення правосуддя, яка не дозволить відновити права потерпілих і притягнути винних до відповідальності, на яку вони заслуговують.

Читайте оригінал статті на ZMINA.info