Оригінал цього листа було опубліковано у відкритому живому архіві наших партнерів Європейського центру конституційних прав та прав людини (ECCHR, Німеччина) в травні 2026 року. Ця рубрика була запроваджена для того, щоб ділитись особистими враженнями та історіями співробітників і партнерів ECCHR про проєкти, над якими вони працюють, про несправедливості й обставини, з якими вони стикаються та про світ, який вони собі уявляють. Це щирі роздуми в листах до колег, союзників і всього світу.
З моменту публікації відбулися важливі зміни в уряді. Зокрема ті, які спричинили 25-денні мирні протести, було нарешті призначено нового Міністра юстиції та відбулася перестановка віце-прем’єра з Євроінтеграції та посла до ЄС. Балістичні удари по Києву та інших містах стали набагато інтенсивнішими, кількість жертв продовжує зростати. Оскільки зміст цього листа релевантний не лише для європейської аудиторії, але й актуальний для національної, ми вирішили опублікувати переклад.
Ранком 20 травня 2026 року над житловим районом Києва піднімається дим під час інтенсивного обстрілу міста. Фото: Арьє Мора.
Кажуть, що є межа того, що людина може витримати…Але видається, що все що ми, українці робимо, це витримуємо…і витримуємо…і безкінечно витримуємо.
Наша межа випробовується на міцність останні 12 років. Від пробудження о 5-й ранку під звуки ракетних ударів, пояснень дітям, що це за звуки, до прийняття того, що наше життя може в будь-яку мить обірватися або принаймні назавжди змінитися, бо те, що ми переживаємо, є справжнім кошмаром. Дехто з нас вижив, але занадто багато тих, хто ні — зрештою, цю війну називають найжорстокішою в Європі з часів Другої світової війни. Минула зима є цьому найкращим свідченням. Через чотири роки після початку повномасштабного вторгнення Росії та 12 років війни кількість загиблих серед військових і цивільних продовжує зростати. Було багато політичного галасу та здебільшого порожніх політичних заяв від провідних політиків різних держав, зокрема від адміністрації Трампа. У цих умовах справжній мир здавався таким же далеким, як і раніше.
Але наш найгірший кошмар мав стати ще гіршим. Мало того, що для деяких політиків смерть на полі бою — це лише ще одна цифра у статистиці; що для цивільного населення виживання стало новою очікуваною нормою; що відстоювання своєї країни трактується як зухвала поведінка; і що присоромлення у прямому ефірі за те, що не в костюмі під час війни, стає пунктом порядку денного зустрічі на найвищому рівні. Здається, ми переживаємо цю війну в атмосфері не лише мінливих наративів, дипфейків та одурманюючої пропаганди, а й, що найнебезпечніше, — постійно змінюваних екзистенційних цінностей.
З тих пір як президент Трамп присвоїв собі роль миротворця в Україні, схоже, що політичне керівництво України та Європи мимоволі зреклося цієї відповідальності — і продовжує це робити, попри непевні сигнали та вимоги з боку адміністрації США. Цікаво, чому так сталося. Чи це через нездатність України та Європи самостійно, на власній силі, домовитися про мир? Чи, можливо, ми досі перебуваємо в полоні парадигми часів холодної війни, за якою Росія вважає Сполучені Штати єдиним гідним супротивником, якого вона готова слухати й з яким готова вести перемовини? І якщо це справді так, чи не свідчить це про те, що Європі та Україні бракує достатньої суб’єктності й впливу на світовій арені? А якщо так, чи не час визначити корені цієї проблеми?
Одного разу я мала надзвичайну розмову про справедливість та відповідальність з одним із провідних дипломатів, акредитованих в Україні. Я запитала його: коли вони кажуть, що те чи інше рішення є рішенням «України», кого вони мають на увазі під словом «Україна» — політичне керівництво чи народ України? Подумавши хвилину, дипломат відповів: «Швидше за все, політичне керівництво». Я вже знала, що відповідь буде такою, ще до того, як запитала, але почути це вголос, все одно мало охолоджуючий ефект. Ось ми, народ, який намагається боротися за свою свободу, за свої демократичні цінності, за своє майбутнє та майбутнє своїх дітей, лише для того, щоб почути, що наші голоси не мають значення в загальній картині подій. І в цьому полягає проблема. Враховуючи все, не можу сказати, що не розумію логіки його відповіді. Зрештою, на папері політичне керівництво України є демократично обраним народом України. Однак минуло вже 7 років з часу обрання, і великі обіцянки, які давалися тоді, виявилися порожніми. Незважаючи на заяви про протилежне, не було вжито жодних ефективних заходів для боротьби з корупцією чи проведено масштабних реформ правової системи. Поки війна продовжує вирувати, Україні не вдалося повернути території та людей, втрачених внаслідок окупації, і ще трагічніше — дедалі частіше цих людей за замовчуванням система записує в колаборанти та/або зрадники. Крім того, військова мобілізація також виходить з-під контролю: держава буквально катує й убиває власних чоловіків, які намагаються не загинути на війні. Водночас вона не робить майже нічого на системному рівні, щоб забезпечити ветеранам фізичну та психологічну підтримку. Замість пошуку людиноцентричних рішень, політичне керівництво продовжує вибудовувати жорстку й гнітючу систему, вкорінену в корупції та браку компетентності. Разом з тим, війна загнала нас у політичний глухий кут, адже проведення виборів під час активних бойових дій було є надзвичайно проблематичним рішенням.
Тож для міжнародних партнерів України ухвалювати фундаментальні рішення, покликані слугувати на користь народу України, керуючись виключно поглядами цього політичного керівництва й нехтуючи голосом самого народу, було б водночас віроломно й глибоко недалекоглядно за цих обставин. Адже зрештою саме нам, українському народу, доведеться відбудовувати нашу країну; саме нам, українському народу, доведеться залишатися і переживати наслідки цієї війни. Це точно не політичне керівництво, яке гине на полі бою від ворожих куль, ударів дронів чи ракет. Не політичне керівництво роками перебуває в полоні, зазнаючи катувань і голоду. І, зрештою, не лише політичному керівництву потрібні справедливість, відповідальність, відновлення надії та віри в людяність. Це потрібно народу України. Саме тому стратегії мирних перемовин і державна політика, спрямована на відбудову України, повинні керуватися голосом народу — яким би цей голос не був.
Цей підхід чудово відображено у фільмі «Темні часи» — екранізації, ймовірно, художньо вигаданого, але від того не менш захоплюючого зображення процесу прийняття рішень Вінстоном Черчиллем щодо долі Великої Британії під час Другої світової війни. У 1940 році, зіткнувшись із величезною дилемою: розпочати мирні переговори з Німеччиною чи продовжувати боротьбу з режимом Гітлера, Черчилль вирішує, прямуючи до Вестмінстера, проїхатися лондонським метро. Це був його спосіб наблизитися до людей, вислухати думки та погляди пересічних громадян із робочого класу. Натхненний ними, він вирішує боротися з нацистською Німеччиною, спираючись на громадську думку та підкріплений нею, хоча ціна, яку зрештою довелося заплатити, виявилась надзвичайно високою.
Уряду України варто підтримувати тісніший зв’язок із власним народом і не ігнорувати його думку, чого можна досягти через регулярні автентичні опитування громадської думки, щирі консультації з усіма верствами суспільства, соцмоніторинг.
Наприклад, у питаннях правосуддя та відповідальності ULAG регулярно проводить опитування громадської думки, які послідовно показують, що люди не лише очікують справедливості, а й вважають її необхідною для подолання наслідків війни. Вони очікують, що політичне керівництво Росії буде притягнуте до відповідальності, що жертви будуть визнані, що тих, хто віддав своє життя у цій війні, буде належним чином вшановано, а військовополонені та цивільні особи, які перебувають у російському полоні, будуть безпечно повернуті додому. Вони хочуть, щоб їхні історії були почуті в судових залах, щоб мати можливість подивитися в очі винуватцям, отримати доступ до справжньої справедливості та отримати належну компенсацію.
Водночас українці, які з цілої низки обґрунтованих причин були змушені залишитися на окупованих територіях, не хочуть жити в страху, що їх звинуватять, притягнуть до відповідальності, ув’язнять або навіть обміняють як нібито «колабораціоністів» — практика, яка використовується українським урядом для забезпечення повернення українських громадян із незаконного російського ув’язнення. Це також слугує зручним статистичним інструментом для вітчизняної системи правосуддя, щоб продемонструвати свою нібито ефективність та результативність. Все це відбувається на тлі заявленої прихильності України до принципів перехідного правосуддя.
Оскільки мирні переговори тривають, справжнє питання полягає в тому, чи можна забезпечити ефективне правосуддя за цих обставин. Звісно, на результат мирних переговорів значною мірою впливатиме результат на полі бою. Тому надзвичайно важливо, щоб Україна продовжувала отримувати військову та стратегічну підтримку від своїх партнерів, особливо від ЄС, який може і має підтримувати Україну, зважаючи на ширшу геополітичну загрозу. Але якщо і коли військова перевага буде здобута, чи зможемо ми тоді покластися на справжніх лідерів, які щиро прислухаються до голосу народу і готові взяти на себе відповідальність за прийняття важких, але справедливих рішень як щодо необхідних реформ у військовій та правовій сферах, так і щодо призначення більш компетентних урядовців?
Показовим прикладом тут є посада Міністра юстиції, яка залишається вакантною вже шість місяців. Поки ми з надзвуковою швидкістю ухвалюємо реформи для вступу до ЄС, пріоритет надається формі, а не суті, — що цілком влаштовує український уряд і ЄС. Але чи влаштує це народ України? Відповідь на це питання, здається, для більшості не має значення, і це, на мою думку, дуже небезпечний шлях.
З повагою, Надія Волкова,
Засновник та директор Ukrainian Legal Advisory Group (ULAG).
Read next
Полонених судять як терористів. Що відбувається з українськими військовими, яких захопили на Курщині
Скільки українців росіяни полонили на Курщині – приховано у тумані війни, в якому можна місяцами вважати захисника зниклим безвісти і раптом знайти його фото на телеграм-каналах серед зображень інших полонених. Або навпаки – щодня шукати там бодай якусь згадку про рідну людину, але одного дня отримати страшну звістку про її загибель.
Статті
Практика ЄСПЛ у справах щодо наслідків збройного конфлікту на території України: затримання на ЧАЕС українських військових
На початку повномасштабного вторгнення однією з цілей російських військових стала територія Чорнобильської атомної електростанції (ЧАЕС). Вже в лютому збройні сили РФ зайняли контроль над станцією та затримали всіх, хто перебував там: як співробітників, які відповідали за функціонування самої станції, так і військових Національної Гвардії України, що здійснювали охорону об’єкта.
Новини
В Києві презентували Посібник “Використання доказів з поля бою у справах про найтяжчі міжнародні злочини”
Захід об’єднав представників Офісу Генерального прокурора, Національної поліції України, Військової Служби правопорядку ЗСУ, Служби безпеки України, дипломатичних відомств, громадянського суспільства.
