Про що свідчить рішення Міжнародного суду ООН в контексті майбутнього справи щодо конвенції про запобігання злочину геноциду?

2 лютого 2024 року Міжнародний суд ООН виніс рішення щодо юрисдикції по іншій заяві України проти РФ, яка стосується порушення Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього (далі- Конвенція). Після подачі заяви до справи приєднались в якості третіх сторін ще 32 країни, додавши свої звернення з приводу предмета спору та тлумачення Конвенції.

Для України це звернення стало реакцією на повномасштабне вторгнення РФ 24 лютого 2022 року, спробою підняти питання про акт агресії, не використовуючи посилання на Статут ООН. Заява наголошує на незаконність визнання РФ самопроголошених “Л/ДНР”, а також застосування сили проти України, мотивуючи це захистом жителів самопроголошених республік. Акцент позиції України зміщується на те, що рішення про початок “спеціальної воєнної операції” РФ суперечить положенням Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього і є втручанням у справи держави та посяганням на територіальну цілісність. 

На відміну від першої справи України по збройному конфлікту в МС ООН, Суд вже має практику розгляду порушень Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього. Аналізуємо висновки Суду, щоб зрозуміти, яким буде подальший розгляд справи?

1. Суть спору між сторонами полягає у відсутності згоди щодо питання чи було вчинено геноцид у східних регіонах України.

Напередодні 24 лютого 2022 року російські наративи активно просували заяви про нібито “геноцид, вчинений Україною проти російськомовного населення Донбасу”, “цивільних, які страждають вже вісім років від дій України”. Ця риторика не була новою у площині збройного конфлікту з 2014 року, бо навіть Слідчий комітет РФ збирав різні факти у межах розслідування злочину геноциду на території України. Натомість активізація цієї риторики, разом з визнанням самопроголошених “Л/ДНР” зі сторони РФ стала інформаційним приводом для виправдання нападу на територію України, мотивуючи своє рішення реалізацією права на самооборону. Україна ж публічно відкинула будь-які звинувачення у вчиненні геноциду, використовуючи положення Конвенції.

Фактично, ця ситуація була використана у позиції України при зверненні. Риторика геноциду, у підході України, становить загальний контекст, який дозволяє говорити про незаконність застосування сили зі сторони РФ. 

Але Суд у своєму підході наголошує на положеннях Конвенції, тому спірне питання, яке є основою заяви: чи мав місце геноцид на території України до 24 лютого 2022 року? Сам зміст заяви, на думку Суду, не говорить про відповідальність РФ за порушення Конвенції, а полягає у запереченні того, що Україна вчинила дії, які порушують вимоги документу. Тому при розгляді справи по суті варто очікувати більше уваги, яка буде приділятись цьому аспекту.

2. Відповідальність за застосування сили не виходить зі змісту положень Конвенції, а  її норми як контекст подій на території України після 24 лютого 2022 року.

Україна у своїй позиції наполягає на тому, що дії РФ не мають жодного юридичного підґрунтя, а заяви про “геноцид на сході України” підпадають під регулювання Конвенції, яка не санкціонує застосування сили. Натомість РФ заявляє про те, що рішення Суду у цій справі не буде мати практичного значення, бо суть претензій України побудована на принципах міжнародного права, а не на положеннях Конвенції, які слід розглядати як зловживання тлумаченням. 

Суд, оцінюючи позиції сторін крізь призму своєї юрисдикції, наголосив на тому, що він має повноваження видавати декларативні рішення, завдання яких – ввести спірну ситуацію у площину правового регулювання та дати їй оцінку. При тому, що рамка для розгляду цієї заяви Судом чітко визначена положеннями Конвенції та визначає всі межі підходу, який має бути застосований у рішенні. Якщо держава вживає дії на виконання Конвенції в частині превенції її порушення, які підлягають оцінки з боку інших норм міжнародного права, це не означає автоматичного порушення положень Конвенції. Суд зазначив, що факт застосування сили РФ не підпадає під регулювання Конвенції, тому не варто очікувати, що він буде давати оцінку цим діям. 

Загалом, МС ООН визнав, що має юрисдикцію розглядати цю заяву і що країни мають належно виконувати свої зобов’язання за міжнародним правом для підтримки міжнародного миру та безпеки. Але очікування України від цієї справи були в тому, щоб змістити фокус Суду на оцінку визнання РФ самопроголошених “Л/ДНР” та застосування сили проти України. Це була спроба знайти креативну площину для дослідження акту агресії, використовуючи для контексту тривалу риторику РФ про геноцид на Донбасі. Натомість Суд не став виходити за межі Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього, розширюючи її тлумачення.

Суд не заперечує те, що між РФ та Україною триває збройний конфлікт, наслідком якого є значна кількість постраждалих та завдана шкода значних масштабів. Тому діючий ордер Суду є формою реалізації його повноважень із підтримки миру та зобов’язує РФ припинити військові дії на території України. Але Конвенція на практиці дослідження ситуації по суті стала не тією рамкою, яка дозволяє надати належну оцінку застосуванню сили, стверджувати або заперечувати право на самозахист та піднімати питання про акт агресії.

Весь фокус подальшого розгляду змістився до позиції захисту: Україна має довести, що всі тези про геноцид на Донбасі є беззмістовними і немає підстав для її відповідальності. З однієї сторони, такий процес може поставити крапку у риториці РФ по відношенню до Донбасу і її ролі “захисника російськомовного населення від злочинів України”. Цікаво буде слідкувати за подальшими позиціями сторін та висновками Суду, які можуть бути корисними у контексті розслідування закликів та контексту вчинення найтяжчих міжнародних злочинів на території України. Але з іншої сторони, такий фокус справи кардинально відрізняється від фокусу роботи інших механізмів правосуддя. Зокрема, справи у Європейському суді з прав людини досліджують відповідальність РФ за системні порушення прав людини, а розслідування Міжнародного кримінального суду аналізує конкретні факти ймовірних найтяжчих міжнародних злочинів. І на додаток до цього Україна має ще один міжнародний майданчик, на якому вже має захищатись у межах справи, яку сама і ініціювала. 

Вже на цьому етапі розгляд показав, що міжнародні договори з особливим завданням та тематикою не можуть стати альтернативою для оцінки акту агресії. Будь-яке тлумачення цих документів – це прецедент, який формує практику, яка має йти синхронно як з буквою конвенцій, так і з їх духом, основоположними ідеями, які були закладені у формулювання.